Дмитро Рясний починав із десяти вуликів, подарованих батьком, а до великої війни довів пасіку до 120 бджолиних сімей. Після окупації Луганщини родина втратила майже все, але на Дніпропетровщині знову запустила справу й додала до неї виробництво вуликів із пінополіуретану.
Коли Дмитро Рясний у 2017 році повернувся зі служби в полку «Азов», він вирішив повернутися до справи, яку знав із дитинства. Бджільництвом у його родині займалися дід і батько, тож старт нового господарства був цілком природним.
Перші вулики йому подарував батько, ще кілька сім’я купила самостійно. Так у 2018 році з’явилася невелика пасіка, яка згодом переросла у сімейний бізнес. До початку повномасштабної війни господарство в Новоайдарському районі Луганської області налічувало близько 120 бджолиних сімей.
У 2022 році розвиток різко зупинився: пасіка, обладнання та майно залишилися на окупованій території, а сам Дмитро вдруге пішов до війська. Повернувшись до цивільного життя наприкінці 2023 року, подружжя Дмитро й Анна Рясні вирішили почати все з нуля на Дніпропетровщині.
Там вони придбали занедбану садибу в одному із сіл, яку спершу довелося повністю розчищати й приводити до ладу. Лише після цього родина змогла відновити пасіку та облаштувати приміщення для роботи.
Але цього разу підприємці вирішили не обмежуватися лише медом. До війни їхній бізнес сильно залежав від сезону: вдалий рік приносив стабільний дохід, невдалий — збитки. Тому сім’я обрала ще один напрям, який може працювати цілий рік.
Так поруч із пасікою з’явилося виробництво вуликів із пінополіуретану. Перші вироби робили для себе, а згодом запропонували їх іншим бджолярам. Нині це окремий бізнес, де виготовляють корпуси, що краще тримають тепло взимку та не перегріваються влітку.
Паралельно розвивається і сама пасіка. Тепер вона налічує 200 бджолиних сімей, а крім меду тут виробляють крем-мед, квітковий пилок, мед із горіхами та подарункові набори.
У команді працюють п’ятеро найманих працівників, ще двох залучають навесні, коли пасіку готують до медозбору. Частина завдань пов’язана з доглядом за територією, частина — з підготовкою рамок, натягуванням дроту та встановленням вощини.
Більшість управлінських процесів родина веде самостійно. Анна відповідає за сторінки підприємства в соцмережах, а Дмитро робить ставку на TikTok, який став головним джерелом нових замовлень. За його словами, туди приходять і давні клієнти, які раніше купували мед у Сєвєродонецьку чи Лисичанську, а після початку війни переїхали в інші регіони або за кордон.
Відновлення бізнесу значною мірою стало можливим завдяки грантам. Родина вже залучила понад десять таких програм. Кошти допомогли облаштувати цех, придбати обладнання, налагодити опалення, вентиляцію та резервне живлення, а також пришвидшити запуск нових етапів виробництва.
Дмитро наголошує, що гранти для нього — не заміна бізнесу, а інструмент, який дає змогу швидше втілювати плани. Усе зароблене, каже він, знову йде на розвиток пасіки та виробництва.
Після переїзду ринок став складнішим: частина великих пасік залишилася на окупованих територіях або в зоні бойових дій, а конкуренція серед виробників зросла. Тому родині доводиться робити ставку не лише на якість, а й на швидкість, сервіс і постійну присутність у соцмережах.
Водночас підприємець не хоче, щоб продукцію купували лише через його ветеранський статус. Для нього важливо, аби бізнес був стійким, корисним і конкурентним сам по собі.
