Відкриття першого переговорного кластера щодо вступу України до ЄС ставить на перший план не лише політичні, а й економічні питання. Одне з найважливіших — як зміниться ринок праці, чи вистачить країні працівників і які реформи потрібні вже зараз.
15 червня в Люксембурзі ЄС офіційно відкрив перший переговорний кластер щодо вступу України. Після більш ніж двох років угорського вето всі 27 держав погодилися рухатися далі. Це важливий історичний крок, однак саме членство лишається довгостроковою перспективою: попереду переговори та роки підготовки.
На цьому тлі дедалі частіше постає питання, як вступ до ЄС позначиться на ринку праці. Цей аспект нерідко недооцінюють, хоча саме він може стати одним із найчутливіших для України. Корисним тут може бути досвід Польщі, яка пройшла схожий шлях більш ніж двадцять років тому.
Головний урок Польщі
Трудову міграцію зазвичай обговорюють як майбутній ризик, що виникне після відкриття кордонів. Але вже зараз 78% роботодавців стикаються з кадровою кризою. Із них 61% називають однією з причин міграцію за кордон, а 68% очікують погіршення ситуації у 2027 році.
Після вступу до ЄС Польща пережила міграційний шок у 2004 році, коли Велика Британія та Ірландія відкрили свої ринки праці. Для України процес іде поступово: він почався у 2022 році, а за окремими напрямами — ще раніше. Тому членство в ЄС не створить новий канал відтоку людей, а радше пришвидшить уже наявні процеси.
Особливо вразливі професії, на які припадає 73% потреб українських роботодавців: будівельники, водії, працівники виробництва, кухарі. Такі спеціальності складно швидко замінити автоматизацією чи перекваліфікацією. У Євросоюзі саме на них також спостерігається високий попит.
Польща першою зіткнулася з дефіцитом таких кадрів, і будівельна галузь відчувала наслідки не один рік. За даними польського статистичного управління GUS, кількість поляків, які жили за кордоном, зросла з 780 тис. у 2002 році до 2,3 млн у 2007-му. Але після 2008 року почався зворотний процес, і люди стали повертатися.
Це сталося не через обмеження чи заклики, а тому що змінилися економічні умови. Економісти називають це конвергенцією зарплат: доходи в менш заможній країні зростають, а різниця з багатшими сусідами скорочується. У певний момент переїзд перестає давати відчутну фінансову вигоду.
Якщо одна людина отримує в Лондоні у п’ять разів більше, вона, найімовірніше, залишиться. Якщо інша заробляє лише вдвічі більше, але вдома має сім’ю, нижчу вартість життя і звичне середовище, вона може повернутися. Для Польщі такий шлях зайняв приблизно 15 років.
Для України стартовий розрив із середніми зарплатами ЄС нині більший, ніж у Польщі порівняно з Німеччиною у 2004 році. Без системних змін процес зближення триватиме довше, а разом із ним — і відтік людей.
Не лише відтік кадрів
На відміну від Польщі, Україні доведеться одночасно вирішувати і внутрішні проблеми ринку праці. Дані компанії показують помітний розрив між тим, що повідомляють роботодавці, і тим, що відчувають самі працівники.
Роботодавці кажуть, що 72% компаній підвищували зарплати за останній рік. Працівники відповідають інакше: 61% не отримали підвищення або зіткнулися зі зниженням доходу. Лише половина співробітників заявляють, що офіційно оформлені на повну зарплату, а 40% працюють за мінімальною ставкою з доплатою «в конверті» або без офіційного договору.
Це свідчить про масштабну тінізацію ринку праці. Коли реальні доходи не потрапляють до офіційної статистики, люди не бачать економічного зростання. Крім того, працівник не накопичує пенсійні права і не отримує повноцінного соціального захисту, який міг би стати ще одним аргументом на користь життя в країні.
Детінізація трудових відносин — це не лише питання податків, а й необхідна умова конкуренції за власних працівників.
Що ще потрібно зробити до вступу
Ще одна важлива реформа — визнання кваліфікацій. Тисячі українських лікарів, інженерів і педагогів працюють у країнах ЄС не за фахом не тому, що їм бракує знань, а тому, що їхні дипломи не вбудовані в місцеві системи підтвердження професійних навичок.
Єдина рамка кваліфікацій ЄС (EQF) є спільним «перекладачем» між освітніми системами різних країн. Не менш важливі й двосторонні угоди про взаємне визнання дипломів. Це потрібно не лише для легальної роботи українців за фахом за кордоном, а й для того, щоб вони не втрачали кваліфікацію під час перебування в інших країнах.
Тоді Україна зможе повернути цінний людський капітал для відновлення та розвитку. Польща почала вирішувати ці питання вже після вступу до ЄС і втратила на бюрократичних процедурах роки. Україні вигідніше робити це зараз, поки тривають переговори та мільйони українців перебувають у країнах Євросоюзу.
Ще один урок Польщі пов’язаний з європейськими фондами. З першого дня членства країни отримують доступ до Європейського соціального фонду (ESF+), який фінансує перепідготовку кадрів і підтримку вразливих груп населення. У перші роки Польща не змогла використати частину цих можливостей через брак організацій, які вміють адмініструвати проєкти за правилами ЄС.
Україні важливо формувати такий потенціал заздалегідь. Це дозволить у майбутньому ефективніше використовувати програми Європейського Союзу з перекваліфікації, підготовки працівників для дефіцитних професій і зниження безробіття.
Що необхідно робити
Держава має перейти від пасивної підтримки безробітних до активної політики зайнятості: інвестувати в перекваліфікацію, запускати програми повернення українців, розвивати регіональні ринки праці. Інакше регіони ризикують стати постачальниками робочої сили одночасно для великих міст України та для країн ЄС.
Бізнесу, своєю чергою, варто більше вкладати в навчання працівників. Ринок уже це відчуває: 72% компаній включають безплатне навчання до мотиваційних пакетів. Але поки такі практики залишаються несистемними й рідко отримують підтримку держави.
Суспільству ж варто відмовитися від очікування швидких рішень. Відкриття ринку праці ЄС — це не чарівний ефект, а конкуренція за людей, і в цій конкуренції Україна має навчитися перемагати.
Водночас є й позитивний момент: найболючіший міграційний шок країна вже пережила. Через війну мільйони українців опинилися в країнах ЄС, тож ринок праці фактично відкрився ще до формального вступу. Саме тому членство навряд чи стане таким самим різким переломом, як у Польщі в 2004 році.
Головне питання сьогодні не в тому, чи поїдуть люди, а в тому, чи створить Україна умови, за яких їм захочеться повернутися. Можливо, не одразу, а через кілька років, але вже з досвідом і ресурсами, які працюватимуть на розвиток країни.
