Цементна галузь України під час війни працює на зниженому навантаженні: внутрішнє споживання помітно просіло, а заводи дедалі активніше компенсують це експортом. Водночас виробники стикаються зі зростанням енергетичних і логістичних витрат та новими бар’єрами на ринку ЄС.
До повномасштабного вторгнення цемент був одним із найстабільніших матеріалів у будівництві: у 2021 році Україна спожила 10,6 млн тонн і майже стільки ж виробила. Але війна різко змінила ринок. Було втрачено потужності на Харківщині, а частина виробництва залишилася на окупованій території ще у 2014 році.
У 2022 році попит обвалився більш ніж удвічі — до 4,6 млн тонн. У 2024–2026 роках показники частково відновилися й тримаються на рівні близько 6,2–6,5 млн тонн, але це все ще значно нижче довоєнного рівня. Нині цемент дедалі частіше йде не лише на житло та комерційні об’єкти, а й на потреби оборони, зведення укриттів і відновлення критичної інфраструктури.
Галузь одночасно відчуває тиск одразу з кількох боків. Зростання цін на газ і електроенергію підвищує собівартість, а в першому кварталі 2026 року сукупний випуск цементу, вапна та гіпсових сумішей знизився на 20,5%. У компанії CEMARK зазначають, що в ЄС для енергоємних виробництв діють механізми компенсації частини витрат, тоді як в Україні таких інструментів підтримки немає, тож підприємства змушені самостійно вкладатися у власну генерацію та відновлювану енергетику.
На ціну впливає і логістика. Після підвищення тарифів «Укрзалізниці» на 30% подорожчали перевезення важкого та об’ємного вантажу, яким є цемент. В галузі кажуть, що через це бізнес частіше переходить на автотранспорт або відмовляється від далеких поставок. Додаткове занепокоєння викликає й можливе нове підвищення тарифів із 1 січня 2027 року.
Попит усередині країни частково компенсується експортом. Якщо до війни за кордон йшло лише 2–3% українського цементу, то тепер — близько 23%. Виробництво майже 8 млн тонн уже перевищує внутрішнє споживання. Основним напрямком збуту стала Польща, але саме там українські поставки стикаються із затримками на кордоні, перевірками документів і тривалими лабораторними дослідженнями.
В асоціації «Укрцемент» стверджують, що виробники мають усі необхідні дозволи, маркування CE та коректно звітують у системі CBAM. Водночас, за словами Павла Качура, український цемент не створює проблем польському ринку: його частка не перевищувала 4,8% від обсягів виробництва польських заводів у піковому 2025 році. Попри це, затримки на кордоні спричиняють збитки та зрив контрактів.
Додатковим ударом стало запровадження в ЄС механізму прикордонного вуглецевого коригування CBAM. Через це, а також через польські обмеження, у першому півріччі 2026 року залізничні поставки українського цементу до ЄС скоротилися на 45%. В галузі пояснюють, що Брюссель застосовує до української продукції розрахункове значення викидів, яке майже удвічі перевищує реальні показники підприємств. Для підтвердження фактичного вуглецевого сліду потрібен виїзд європейського верифікатора на завод, але через війну такі перевірки поки фактично неможливі.
На цьому тлі виробники кажуть, що для них CBAM перетворюється на фактичне обмеження доступу до ринку. Уряд, за їхніми словами, веде перемовини щодо застосування до України механізму, який дасть змогу враховувати воєнні ризики та реальний рівень викидів.
Попри тиск, заводи готуються до майбутньої відбудови. Поточні потужності галузі — 13,6 млн тонн на рік — спочатку створювалися під внутрішній ринок, а не під ЄС. За оцінкою «Укрцементу», у перший рік після завершення війни споживання може становити 10,5–11 млн тонн і далі зростати приблизно на 1 млн тонн щороку. За масштабних програм будівництва бетонних доріг попит може сягнути 14–15 млн тонн.
У CEMARK вважають, що під час відбудови можливі тимчасові дисбаланси: на ринок одночасно вийдуть великі споживачі, зокрема оборонний сектор та інфраструктурні проєкти. Водночас в асоціації переконані, що вітчизняні підприємства здатні покрити базові потреби країни, якщо внутрішній попит зростатиме поступово, а держава забезпечить чесну конкуренцію без демпінгу.
Експерти також наголошують, що відбудова не буде швидкою. Потрібні розмінування, енергетична інфраструктура, фінансування і кадри. Окремою проблемою залишається дефіцит персоналу через мобілізацію та міграцію населення, що підштовхує бізнес до глибшої автоматизації виробництва.
У галузі сподіваються, що нові інвестиційні програми дадуть змогу збільшити випуск ще приблизно на 2,5 млн тонн — до 16 млн тонн на рік. Водночас виробники попереджають: якщо попит різко зросте, ринок може зіткнутися з короткостроковим дефіцитом, а за необґрунтованого підвищення цін його швидко компенсує імпорт із Туреччини, Молдови або країн ЄС.
