За 35 років незалежності Україна пройшла шлях від частини радянського господарського комплексу до власної економіки, але нова модель розвитку ще тільки формується. Старий індустріальний фундамент значною мірою зник, а попереду — вибір між модернізацією та новою залежністю від ренти.
Символом початку 1990-х може бути міністерський пропуск 1992 року — червона обкладинка, радянська атрибутика і вже українська печатка. Саме так виглядав перехідний період: структури старої системи змінювали назви й підпорядкування, але звичка чекати рішень згори залишалася.
Україна входила в незалежність із потужним промисловим, науковим і аграрним потенціалом. Водночас країну часто сприймали як уже готову національну економіку, хоча насправді вона була частиною єдиного господарського комплексу СРСР. Виробничі ланцюги, постачання сировини та енергії, ринки збуту й фінансування не завершувалися на межах республіки. Тому після 1991 року Україна зіткнулася не лише з демонтажем планової моделі, а й із розпадом усієї попередньої економічної системи.
Масштаб удару був величезним. Із 1991 до 1998 року реальний ВВП України скоротився майже на 60%, а інфляція у 1993 році сягала тисяч відсотків. Водночас пояснювати кризу лише помилками реформ, корупцією чи повільною приватизацією було б надто просто: політичну незалежність країна отримала швидше, ніж змогла сформувати незалежну економіку.
Наприкінці 1990-х спад здебільшого був подоланий, а у 2000 році економіка вперше перейшла до зростання. Але разом із відновленням закріпилася й особлива модель: радянські активи приватизували швидше, ніж створили справді конкурентне ринкове середовище. Перші великі капітали виникали навколо металургії, вугілля, хімії, енергетики, інфраструктури та землі — тобто на базі радянської спадщини.
Звідси виросла й залежність бізнесу від доступу до держави: приватизація, тарифи, енергоресурси, податкові пільги, держзакупівлі та регуляторні рішення стали ключовими точками впливу. Так сформувався український варіант державно-олігархічного капіталізму, який значною мірою спирався на старий економічний фундамент.
Але історія країни не зводиться лише до олігархів. Паралельно знизу розвивалися малий і середній бізнес, фермерство, торгівля, сфера послуг, нові виробничі компанії, а згодом і ІТ-сектор. Ця економіка будувалася вже за іншою логікою — не через перерозподіл державного майна, а через підприємництво, конкуренцію та особистий ризик.
Фактично в Україні тривалий час існували дві моделі капіталізму. Одна спиралася на великий капітал, близькість до влади та ренту. Інша — на власну справу, незалежність від чиновників і прагнення працювати за зрозумілими правилами. Саме друга модель поступово формувала середній клас, який став помітним політичним гравцем і одним із двигунів Майданів.
Наступний перелом стався у 2014 році. Російська агресія призвела до втрати територій, підприємств, виробничих потужностей і традиційних ринків. Для економіки це був важкий удар, але водночас почався прискорений розворот до інших напрямків. Компанії змінювали логістику, стандарти й ринки, а всередині країни відбувалися реформи банківського сектору, держзакупівель, енергетики та корпоративного управління.
Війна, що розпочалася у 2022 році, зробила трансформацію ще глибшою. Економіка пережила найсильніший шок за час незалежності, але важливішим за саме падіння ВВП на 30% стало зміщення структури. Частину старих промислових центрів було зруйновано або вони опинилися на окупованих територіях, підприємства перемістилися, транспортні маршрути перебудувалися, а залежність від російського ринку практично зникла. Головним торговельним партнером України став Євросоюз.
Одночасно почали швидше зростати сектори, майже не пов’язані з радянською індустріальною спадщиною. Найочевидніший приклад — оборонна промисловість. Тут формується вже інша логіка капіталу: не володіння старим активом, а створення нової технології, інженерного рішення, бренду чи логістичної системи.
Можна говорити про те, що у 2022–2023 роках Україна значною мірою перейшла від капіталу володіння до капіталу творення. Пострадянський ресурс перерозподілу власності вичерпано: більше немає старих активів, які можна було б приватизувати за колишньою схемою. Війна зруйнувала й значну частину тієї економічної географії, на якій десятиліттями трималася індустріальна модель.
Водночас зникнення старої системи само собою не гарантує появи кращої. Післявоєнне відновлення може стати джерелом модернізації, інвестицій, нової інфраструктури та технологічного оновлення. Але є й інший сценарій: сотні мільярдів доларів допомоги та відбудови можуть породити нову рентну модель — уже не навколо приватизації підприємств, а навколо держзамовлень і розподілу ресурсів.
Саме тому головне питання найближчих років — не лише в тому, чи зростатиме Україна. Питання в тому, на яких правилах вона будуватиме нову економіку: конкурентну чи монополізовану, підприємницьку чи залежну від держави, технологічну чи сировинну. У цьому й полягає головний підсумок 35 років незалежності: країна завершує пострадянський економічний цикл, але остаточна модель майбутнього ще не визначена.
