Регіони часто обирають шлях донорського фінансування, хоча приватні інвестиції могли б дати значно більший ефект. На думку авторів, головна перепона — брак довіри між бізнесом, суспільством і державою, без якого навіть перспективні проєкти не перетворюються на розвиток.
На десять окупних проєктів знайдеться десять підприємств, але не десять донорів: ресурси благодійної допомоги обмежені й не зростають разом із портфелем проєктів. І все ж громади за звичкою частіше розраховують саме на донорські кошти, а не на приватний капітал, який здатен дати регіонам значно більше.
Ключова проблема, яку називають експерти, — дефіцит довіри між суспільством, бізнесом і державою. Без неї інвестор не заходить навіть туди, де є гроші, а кошти на відновлення так і не перетворюються на повноцінний економічний розвиток територій.
Автори наголошують, що в Україні вже є базові умови для зростання: фінансування відновлення, державні інвестиційні ресурси, законодавча база, а також готовність партнерів із ЄС приходити з технологіями та обладнанням. У багатьох громадах є стратегії, плани сталого розвитку та підготовлені проєкти, однак цього недостатньо.
Після оцінки 20 громад у різних регіонах було зроблено висновок: інвестиційна привабливість не з’являється автоматично разом зі стратегією, яку розробляє муніципалітет. Вона виникає тоді, коли муніципалітет, громада, бізнес і міжнародні партнери діють спільно та довіряють одне одному.
Як приклад наводять Дрогобич у Львівській області. Місто має історію, культурну спадщину, стратегію розвитку, проєкти в системі DREAM і команду, але саме визнає: потенціал ще не розкрито, а проблеми з критичною інфраструктурою, енергетикою та попитом на житло досі вирішують за рахунок ситуативної донорської допомоги.
За словами авторів, така модель заводить громади у класичну пастку. Критична інфраструктура роками підтримується з бюджету, а витрати на її утримання зростають. Водночас поруч можуть простоювати активи, які могли б приносити дохід: підключена потужність, майданчики, земля.
Ще одна проблема полягає в тому, що громада, бізнес і партнери працюють паралельно, а не разом. Громада рахує донорські надходження й витрати, бізнес не бачить сталих правил і побоюється, що влада заблокує проєкт, а партнери мають технології та експертизу, але не отримують прорахованих пропозицій.
Щоб змінити ситуацію, громаді потрібно навчитися не лише рахувати витрати, а й оцінювати майбутню дохідність проєктів. Якщо об’єкт має зрозумілу модель окупності, він стає цікавим для приватного інвестора та банківського фінансування. Навіть комунальна інфраструктура може перестати бути тягарем для бюджету, якщо її запропонувати бізнесу під рішення, яке приносить дохід, наприклад для виробництва електроенергії для власного споживання.
Ще один важливий елемент — якісні дані. Приватний інвестор не приходить навмання: йому потрібно розуміти, скільки потужності, води, землі й людей знадобиться громаді через три, п’ять або десять років. Саме тут, за оцінкою авторів, українські громади часто спотикаються, бо державної статистики недостатньо, а місцевим даним не довіряють.
Виходом називають спільну роботу громади, бізнесу й експертів: збір, перевірку та прив’язку даних до конкретних рішень. Такий підхід зменшує ризики для інвестора й економить його час, а отже, підвищує готовність вкладати кошти.
Пропонується формат learning by doing — навчання через дію. У першому проєкті громада працює разом з експертами, бізнесом і партнерами з ЄС: від збору даних і розрахунків до структурування та пошуку фінансування. У другому проєкті муніципалітет уже готує рішення самостійно, а зовнішня експертиза допомагає зміцнити довіру та обрати фінансову й юридичну модель співпраці.
Окремо підкреслюється, що робота за правилами ЄС важлива не лише заради майбутнього членства України, а й заради доступу до фінансування. Після вступу країни до Євросоюзу українські міста зможуть претендувати на фонди згуртованості, а отже, вже зараз мають вчитися готувати проєкти у зрозумілому для ЄС форматі.
У цьому контексті згадують нещодавно створене Міністерство з питань розвитку громад, територій та ВПО на чолі з Віталієм Безгіним. Серед його стратегічних напрямів — згуртований розвиток територій і міжнародне партнерство для фінансової та експертної підтримки громад.
Втім, європейські кошти не розподілятимуться за принципом потреби. Їх отримають ті регіони, які зможуть показати сильний проєктний портфель, прорахувати співфінансування та підтвердити ефект власними перевіреними даними. Тому громади, які вже пройшли шлях перших окупних проєктів, будуть у вигіднішій позиції.
Дрогобич, за словами авторів, уже тестує підхід прецедентних проєктів. І це, на їхню думку, може стати робочою моделлю для інших міст. Час на перебудову обмежений: донорські ресурси скорочуватимуться, а вимоги європейських фондів не стануть м’якшими.
Громадам радять починати зміцнювати довіру з бізнесом та інвесторами вже зараз, щоб увійти в майбутню систему європейської згуртованості підготовленими, а не стояти в черзі за донорською допомогою, якої на всіх однаково не вистачить.
