Питання пенсій в Україні дедалі гостріше впирається в демографію, дефіцит бюджету та слабкий розвиток накопичувальних інструментів. На тлі цих проблем експерти зазначають: солідарна модель уже не витримує навантаження, а ринок довгострокових заощаджень і досі залишається занадто малим.
Матеріал The Economist про те, як післявоєнне покоління отримало щедрі пенсії та дешеве житло, а фінансовий тягар переклало на молодших, знову привернув увагу до теми старіння населення в Європі. За оцінками, в ЄС витрати, пов’язані зі старінням, уже поглинають близько чверті ВВП, а співвідношення працівників і пенсіонерів за кілька десятиліть помітно погіршилося.
Якщо перенести цю логіку на Україну, проблема виглядає ще гостріше. Голова податкового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев прямо зазначав, що один працівник фактично утримує одного пенсіонера, і така модель не сходиться. У бюджеті на 2026 рік на пенсійне забезпечення закладено 251 млрд грн, тоді як реальна потреба, за розрахунками, становить щонайменше 280 млрд грн.
Водночас мінімальна пенсія залишається на рівні 2 595 грн, а фактичний прожитковий мінімум перевищує 7 тис. грн. Тобто мінімальна виплата покриває лише частину базових потреб людини. На тлі війни, масової міграції працездатних громадян і демографічного спаду солідарна система дедалі менше виглядає стійкою для людей молодших за 45 років.
За таких умов єдиною реальною альтернативою називають накопичення. Проте в Україні цей ринок поки що дуже малий. За даними НБУ за 2025 рік, десять страхових компаній зібрали 6 млрд грн страхових премій із життя, а їхні резерви становили 13,8 млрд грн. Основний обсяг припадає на класичне накопичувальне страхування — 4,3 млрд грн, або 72% ринку страхування життя.
Водночас пенсійне страхування як окремий клас фактично не розвинене: за класом 23 в Україні немає помітного бізнесу. Корпоративний сегмент теж майже відсутній. Із 4,3 млрд грн премій у накопичувальному страхуванні юридичні особи сплатили лише 17,8 млн грн, тобто 0,4%. Решту забезпечили приватні клієнти, які самостійно намагаються формувати фінансове майбутнє.
Не краща ситуація і в недержавних пенсійних фондах. За даними НКЦПФР, на початку 2025 року в Україні працювали 57 НПФ, а їхніми учасниками були 888 тис. осіб. Сукупна чиста вартість активів усіх фондів не дотягує до 4 млрд грн, а середній пенсійний капітал учасника — трохи більш як 4 200 грн. За рік кількість учасників зросла менш ніж на 1 500 людей, що для країни з населенням понад 30 млн виглядає як застій.
Проблема впирається не лише в недовіру до фінансового ринку, а й у регулювання та податки. Як зазначається в матеріалі, найбільш зручний для корпоративних накопичень інструмент — накопичувальне страхування за класом 19 — опинився в найгірших умовах порівняно з пенсійними продуктами.
У цього інструмента є важливі переваги. Роботодавець може укладати договір на користь працівника на тривалий строк, фіксувати умови дохідності, передбачати одноразову або розстрочену виплату, а також дострокове розірвання з викупною сумою. Накопичені кошти при цьому залишаються власністю застрахованої особи й підходять для корпоративних програм.
Але податкові правила роблять його менш привабливим. Пільга для роботодавця поширюється на внески за договорами недержавного пенсійного забезпечення та добровільного медстрахування, але не на клас 19. Якщо компанія оформлює накопичувальну програму через страховика за цим класом, внесок вважається доходом працівника і оподатковується: 18% ПДФО та 5% військового збору. Фактично держава забирає частину коштів ще до того, як вони починають працювати.
Крім того, внески обмежені й для витрат компанії: без коригувань до витрат можна відносити суми лише в межах 15% нарахованого доходу працівника і не більше 2,5 прожиткового мінімуму на місяць. Усе, що вище, потребує податкового коригування. У результаті корпоративні накопичення опиняються в наперед невигідному становищі.
Гетманцев також говорив про перехід до auto-enrollment — автоматичного включення працівників до накопичувальної системи за польською моделлю. Але без зміни податкового режиму така реформа залишиться формальною. Для реального запуску корпоративних накопичень, по суті, потрібні три кроки:
- поширити податкову пільгу на договори накопичувального страхування за класом 19;
- збільшити ліміт для роботодавця та відокремити пенсійні накопичення від добровільного медстрахування;
- поступово перейти до принципу EET, за якого накопичення та дохід від них не оподатковуються на етапі внесків і зростання.
Поки цього не зроблено, ринок накопичувального страхування і НПФ в Україні й надалі залишатиметься дуже вузьким. На тлі міжнародного досвіду це особливо помітно: у США корпоративні пенсійні програми накопичили трильйони доларів, бо система там вигідна і роботодавцю, і працівнику. Український ринок поки що вимірюється лише десятками мільярдів гривень.
Висновок із цієї картини очевидний: солідарна пенсійна модель уже не відповідає сучасним викликам, а накопичувальний сегмент стримують не лише економічні, а й фіскальні бар’єри. Без їхнього зняття повноцінної альтернативи старій системі не з’явиться.
