Історія британського маршала авіації Артура Гарріса, якого називали «Бомбером» і «М’ясником», знову звучить актуально на тлі українських ударів по глибокому тилу. Його досвід показує, як стратегія знищення тилової інфраструктури може впливати не лише на фронт, а й на політичні рішення.
На початку липня 2026 року Володимир Зеленський заявив, що саме небо може визначити результат цієї війни. За кілька днів до того він анонсував «40-денний план далекобійних санкцій» СБУ, а згодом підписав указ про створення командування дальнього впливу у складі ЗСУ. На цьому тлі тема ударів по глибокому тилу противника знову опинилася в центрі уваги.
Україна системно б’є по нафтопереробних заводах, підприємствах військово-промислового комплексу, складах маркетплейса Wildberries і танкерах «тіньового флоту». У Києві та в армійському командуванні розраховують, що такий підхід дасть накопичувальний ефект: послабить економіку, зірве логістику та вплине на моральний стан суспільства.
Подібну логіку під час Другої світової війни використовував командувач Бомбардувального командування Королівських ВПС Великої Британії сер Артур Гарріс. Його ім’я й досі викликає суперечки: для одних він був людиною, яка допомогла зламати нацистську Німеччину, для інших — організатором нищівних бомбардувань, під які потрапляли й цивільні.
Гарріс очолив бомбардувальну авіацію у лютому 1942 року, вже після того, як Британія пережила німецький «Бліц». Із вересня 1940-го Люфтваффе місяцями атакували британські міста, намагаючись змусити Лондон вийти з війни. Відповіддю стала ставка на масовані нальоти по німецькій території.
Британське керівництво не одразу прийшло до такої стратегії. Спочатку Королівські ВПС скидали над Німеччиною листівки, сподіваючись на спротив нацистському режиму, але цей підхід не дав результату. У 1941 році Черчилль затвердив курс на удари, які мали зробити німецькі міста «фізично непридатними для життя». Пізніше в директиві прямо зазначалося, що цілями мають бути житлові райони.
Сам Гарріс вирізнявся жорстким характером і різкими висловлюваннями. Він не вірив, що війну можна виграти без максимального тиску на противника, і наполягав на систематичному знищенні міст одне за одним. Його накази та публічні заяви ставали дедалі безжальнішими, поки повітряна війна набирала обертів.
Підсумок виявився катастрофічним для Німеччини. За наведеними в тексті даними, з лютого 1942 року до кінця війни близько 40% житлових будинків у великих німецьких містах були зруйновані. Близько 570 тисяч людей загинули, а ще близько 7 мільйонів залишилися без житла.
Водночас суперечки про межі допустимого не стихали й у самій Британії. Серед критиків невибіркових бомбардувань був єпископ Чичестерський Джордж Белл, який засуджував нічні атаки по некомбатантах. Проте до весни 1945 року Гарріс мав підтримку на найвищому рівні.
Після бомбардування Дрездена тон Черчилля змінився: він почав наполягати на чіткішій концентрації на військових цілях, а не на «простих актах терору». Це показує, як швидко змінюється погляд на повітряну війну, коли на перший план виходить не лише перемога, а й ціна цієї перемоги.
Історія Гарріса залишається нагадуванням про те, що далекобійні удари можуть змінювати хід війни, але водночас ставлять складні моральні запитання. Саме тому його постать і досі сприймається одночасно як символ ефективності та як символ руйнування.
