Петиція про запровадження в Україні чотириденного робочого тижня знову привернула увагу до цієї ідеї. Але йдеться не лише про кількість робочих днів: дискусія стосується продуктивності, ринку праці, вигорання та змін у сучасній економіці.
Нещодавно до Кабінету міністрів подали петицію із пропозицією запровадити в Україні чотириденний робочий тиждень, посилаючись на досвід країн Європейського Союзу. Як приклад наводять Францію, де діє 35-годинний робочий тиждень.
Втім, обговорення швидко вийшло за межі звичайної теми трудового законодавства. Воно порушило ширше питання: якою має бути праця людини у XXI столітті та що саме сьогодні вважати її результатом.
Подібна дискусія триває вже давно. Ще в середині XIX століття Карл Маркс писав, що технічний прогрес змінить саму природу праці. Тоді робочий день тривав по 12–14 годин, а машини, на його думку, мали звільнити людей від виснажливої фізичної роботи.
Скорочення робочого часу, як передбачалося, мало відкрити простір для творчості, освіти, науки та саморозвитку. Справжнім багатством суспільства мало стати не лише вироблене, а й вільний час людини.
Минуло понад півтора століття, і значна частина цього прогнозу справді стала реальністю. Для більшості розвинених економік восьмигодинний робочий день став нормою, а тепер на порядку денному — наступний крок: перехід до чотириденного тижня.
Проте історія розвивалася складніше, ніж очікували в XIX столітті. Людство справді стало більш освіченим: університети перестали бути привілеєм небагатьох, наука зробила величезний стрибок, а технології радикально змінили економіку.
Водночас XX століття створило й потужну індустрію розваг. Кіно, телебачення, професійний спорт, туризм, відеоігри, стримінгові сервіси та соціальні мережі стали не лише наслідком технологічного прогресу, а й відповіддю на збільшення вільного часу.
Саме тому сьогодні питання звучить ширше, ніж просто «скільки днів людина працює». Не менш важливо, як вона використовує час поза роботою і чи перетворюється він на розвиток, чи на безперервне споживання інформації.
Економіка XX століття була передусім економікою матеріального виробництва. Її вимірювали тоннами сталі, вугілля та зерна, кількістю автомобілів і тракторів, випуском телевізорів та обсягом виробленої електроенергії. Продуктивність також була зрозумілою: скільки деталей виготовив токар або скільки вагонів розвантажив працівник.
У XXI столітті структура економіки змінилася. Все більшу частку доданої вартості створюють програмне забезпечення, алгоритми, патенти, дизайн, консультації, фінансові моделі, медичні технології, управлінські рішення та наукові відкриття. Значна частина вартості формується вже не біля верстата, а у сфері послуг і креативної економіки.
Звідси виникає нова проблема: як вимірювати результат праці там, де головний продукт — не річ, а ідея. Як оцінити ефективність програміста, якщо кілька рядків коду заощаджують мільйони доларів? Як визначити внесок журналіста, архітектора, науковця, конструктора чи економіста?
Індустріальна економіка вміла рахувати продуктивність м’язів, а економіка знань вимагає навчитися вимірювати продуктивність мислення. Тому поруч із традиційними економічними термінами дедалі частіше з’являються поняття вигорання, когнітивного перевантаження та ментальної втоми.
У цій площині питання про чотириденний тиждень виходить уже не лише на рівень економіки, а й на перетин психології праці, когнітивних наук і медицини. Водночас досі не існує універсального способу об’єктивно визначити момент, коли мозок перестає працювати продуктивно.
Навіть якщо припустити, що додатковий вихідний здатен зменшити втому, лишається інше питання — як саме люди використовують цей час. Досвід показує, що вільні години далеко не завжди йдуть на освіту, творчість або відновлення сил. Нерідко вони заповнюються соцмережами, відеосервісами, іграми та безперервним потоком інформації.
Для України ця тема особливо чутлива через дефіцит робочої сили. За даними Державної служби зайнятості та профільних досліджень, у низці галузей кількість вакансій уже перевищує кількість зареєстрованих безробітних. У середньому йдеться про дві вакансії на одного безробітного.
На таку ситуацію впливають війна, мобілізація, демографічні втрати та масштабна міграція населення. Тому ключовим завданням стає не скорочення робочого часу, а зростання продуктивності кожної відпрацьованої години.
Саме тому чотириденний робочий тиждень варто розглядати не як відправну точку розвитку, а як можливий його результат. Спершу країна має навчитися створювати більше доданої вартості за кожну годину праці.
Лише після цього, як зазначається в обговоренні, чотириденний тиждень може стати природним етапом зміни економічної моделі — так, як це вже відбувається в найпродуктивніших економіках світу.
