Мала Токмачка на Запоріжжі давно перетворилася не лише на точку на мапі, а й на символ українського спротиву. Історія 48 днів оборони за участі бійців 144-го центру ССО показує, як нині виглядає війна: невеликі групи, дрони, постійна загроза обстрілів і боротьба за кожен метр.
Село площею 8 квадратних кілометрів, де до великої війни жили близько 3000 людей, кілька місяців не зникало з інформаційного поля через меми та жарти. Але за цим стоїть реальна й дуже важка робота військових. Контроль над Малою Токмачкою має значення для оборони Оріхова, а той, своєю чергою, відіграє помітну роль у захисті Запоріжжя.
Російська сторона не раз заявляла про захоплення села, однак свіжі дані вказували лише на просування противника до південно-східної частини населеного пункту. У квітні 2026 року бійці 3-го загону 144-го центру ССО отримали завдання підсилити військових 118-ї ОМБр і закріпитися в Малій Токмачці. У підсумку вони провели там 48 днів.
Завдання групи було чітким: дістатися до села, організувати патрульну базу, а потім, коли дозволить ситуація, зачистити східну частину й вийти до околиць. Спецпризначенці розділилися на дві п’ятірки й спробували швидко зайти на двох бронеавтомобілях «Козак». Але вже під час висадки їх помітив ворожий дрон.
Один із командирів групи з позивним «Правий» згадує, що то була волога весняна ніч, а сама інфільтрація від самого початку пішла не за планом. Групі все ж вдалося сховатися, однак поруч розірвався FPV-дрон. Згодом противник почав щільний обстріл позицій артилерією, мінометами та безпілотниками.
Далі почалася зачистка. Бійці перевіряли будинки, підвали та господарські споруди, де могли переховуватися російські військові. Працювали невеликими двійками в сутінках і на світанку, просуваючись від руїн до руїн і від підвалу до підвалу. Темп диктувала погода: у вітряні дні вдавалося пройти близько кілометра, а під час дощу просування було найпомітнішим.
За словами військових, у будинках живих росіян вони не зустріли, зате бачили тіла загиблих і велику кількість вибухонебезпечних предметів: 50-кілограмові авіабомби, касетні боєприпаси, дрони та протитанкові міни. Так, сектор за сектором, група вийшла до околиць села раніше від запланованого терміну.
Після цього бійці зайняли спостережні пости та по черзі несли чергування. Удень прислухалися до руху противника, уночі намагалися визначити, звідки ведеться артилерійський вогонь. Водночас усередині групи намагалися зберігати робочий настрій: жартували, грали в шахи та карти, а також час від часу виходили по продукти, бо доставлених запасів надовго не вистачало.
Окремим випробуванням стали міни, які військові називали «пряниками». Росіяни скидали їх із дронів, а виявити такі боєприпаси було вкрай складно. За словами бійців, вони могли лежати просто на дорозі або в траві одразу у великій кількості, тому будь-який рух вимагав максимальної обережності.
Харчування і забезпечення також залишалися проблемою. Їжу підвозили за допомогою БПЛА, а частину вантажу доставляв наземний роботизований комплекс. Але й це не завжди допомагало: один із роботів застряг у вирві, інший виявився помітним через увімкнений ліхтарик, а потім його атакував дрон. У підсумку з цінного вантажу вціліли лише кілька пачок сигарет, трохи каш і шоколад, який бійці доїдали навіть із присмаком гару та бензину.
Попри всі труднощі, операцію виконали. Спецпризначенці наголошують, що найважливішим результатом стала відсутність втрат як під час виходу на позиції, так і під час їхнього залишення. Військові покидали село пішки двома групами, бо погода не дозволила евакуювати їх машиною. Одна з груп добиралася до точки евакуації 14 годин, друга дісталася швидше.
Для учасників цієї операції Мала Токмачка стала не просто бойовим епізодом, а місцем, де особливо гостро відчувається ціна звичайних речей — хліба, води, тиші та можливості пройтися вулицею, не дивлячись постійно в небо. Саме тому для них село залишається не мемом, а живим символом спротиву й фронтової реальності.
