У вересні 1914 року Львів майже без бою опинився під російською окупацією, яка тривала близько десяти місяців. Місто пережило паніку, репресії, цензуру, заручників і спробу нав’язати йому чужу політичну та культурну реальність.
На початку вересня 1914 року у Львові вже панувала напруга: чутки про наближення російської армії ширилися, люди поспіхом залишали місто, а вокзали були переповнені. Коли австро-угорські війська відступили, Львів 3 вересня здали фактично без опору.
Ця перша російська окупація міста стала для мешканців раннім прикладом того, що сьогодні називають «русским миром»: із репресіями, примусовою русифікацією, цензурою, комендантською годиною, заручниками та тиском на українців і євреїв.
Напередодні вторгнення російська пропаганда вже готувала ґрунт для походу на Галичину. У Києві поширили таємний довідник для офіцерів, який пояснював, як відрізняти серед місцевого населення «мазепинців» від «російських». Під «своїми» у Петербурзі розуміли не лише москвофілів, а й усіх, кого можна було хоча б потенційно віднести до цього табору.
Свою роль у підготовці відіграли й москвофільські кола, що сформувалися ще у ХІХ столітті в Закарпатті, Галичині та Буковині. Після захоплення Львова Микола II навіть оголосив про історичне «об’єднання російського народу», подаючи окупацію як повернення «споконвічних» земель.
У самих окупованих містах поширювалися тривожні чутки та фейки. Люди боялися отруєної води, штурмували крамниці, намагалися евакуювати майно й шукали способи захиститися від невизначеності. Паніка лише допомагала окупантам: частина української інтелігенції залишила регіон, а влада отримала менше спротиву на місцях.
Із перших днів окупації росіяни запровадили жорсткий порядок. У Львові вимагали здати зброю, взяли заручників серед місцевої еліти, підняли триколор на ратуші, перевели годинники на петроградський час і обмежили виїзд із міста. Телеграф, телефон і преса опинилися під контролем, а доступ до альтернативної інформації майже перекрили.
Під удар потрапив і глава Греко-католицької церкви Андрей Шептицький: його вислали вглиб Росії. Водночас окупаційна адміністрація намагалася витіснити місцеву культурну й релігійну самобутність, нав’язуючи власну версію «правильної» віри та лояльності.
Історія Львова 1914 року показує, що методи імперської пропаганди, тиску та зачистки простору підпорядковані одній логіці. Тоді, як і зараз, окупацію виправдовували гаслами про «визволення» та «повернення» чужих земель.
