Знищення підприємства — це не лише вартість пошкоджених будівель і обладнання. Набагато дорожчим може виявитися рішення власника більше не повертати капітал в Україну, особливо якщо йдеться про велике виробництво з сотнями працівників і широким ланцюгом постачальників.
За оцінкою KSE Institute, до лютого 2026 року в Україні були пошкоджені або зруйновані активи 12,6 тис. підприємств. Прямі збитки бізнесу в промисловості, будівництві та сфері послуг оцінювалися у 18,4 млрд доларів, але ця сума не остаточна: до розрахунку не увійшли руйнування, що сталися після лютого 2026 року.
Втім, реальна ціна удару для економіки значно ширша за ремонт. Після атаки підприємець має не просто знайти гроші на відновлення: йому потрібно знову вкласти сотні мільйонів гривень, повернути персонал, налагодити логістику та енергопостачання, замовити нове обладнання і ще кілька місяців фінансувати виробництво, яке не вийшло на нормальний режим роботи.
Саме тоді виникає головне питання: чи готовий власник знову інвестувати в актив в Україні, чи обере наступний проєкт у безпечнішій юрисдикції. Тому відбудову підприємства слід оцінювати не лише як витрату, а й як потенційну інвестицію в майбутні податки, робочі місця та попит в економіці.
На умовному прикладі видно, як змінюється картина. Якщо на відновлення підприємства потрібно 500 млн грн, а після запуску на ньому працюють 300 людей із середньою нарахованою зарплатою 30 тис. грн, то фонд оплати праці становить 108 млн грн на рік. За чинними ставками це майже 49 млн грн податків і соціальних платежів лише від зайнятості. Якщо додати прибуток підприємства, то щорічний фіскальний ефект може перевищувати 55 млн грн навіть без урахування ПДВ, місцевих податків і ефектів у ланцюжку постачальників.
Але й ця сума не відображає повної картини. Підприємство закуповує сировину, енергію, обладнання, логістику та послуги інших компаній, а його працівники витрачають зароблені гроші в українській економіці. Коли виробництво зупиняється, розривається цілий ланцюг: підрядники втрачають замовлення, люди скорочують споживання, бюджет недоотримує податки, а частина працівників може виїхати за кордон.
Тож державну підтримку відновлення варто порівнювати не лише з розміром пільги чи гранту, а з тим, скільки економіка втратить, якщо підприємство взагалі не повернеться до роботи. У чинних програмах уже є подібна логіка: отримувач гранту на відновлення переробних потужностей протягом трьох років має сплатити податків і зборів щонайменше на суму отриманої допомоги.
Окрема проблема — ліквідність. Якщо для заміни знищеного обладнання потрібно імпортувати техніку на 5 млн євро, то за ставки ПДВ 20% бізнесу доведеться знайти ще приблизно 1 млн євро на старті. Тому для такого імпорту доречні спеціальні режими щодо ПДВ — відстрочка або звільнення до запуску виробництва.
Схожий підхід можна застосувати і до прибутку. Якщо підприємство не виводить дохід власникам, а спрямовує його на відновлення активів в Україні, для такого реінвестування можна передбачити тимчасовий податковий стимул. Йдеться не про додаткові пільги заради пільг, а про збереження капіталу всередині проєкту в критичний момент.
Ще один важливий висновок — захищати потрібно не лише те, що вже постраждало, а й те, що продовжує працювати. Для цього, на думку авторів, потрібна окрема національна програма підтримки діючого бізнесу, спрямована на зниження ризиків руйнування, а не лише на компенсацію втрат. У її межах компанії могли б співфінансувати захист інфраструктури, переносити ключові процеси під землю, будувати стійкіші корпуси, посилювати обладнання та резервні системи енергопостачання.
Такий підхід потребує грошей, але може виявитися дешевшим за подальшу відбудову. Будівництво об’єктів із високим рівнем фізичного захисту може коштувати у 2,5 раза дорожче за звичайне, однак укріплення вже існуючого підприємства може вимагати менших витрат. Держава могла б брати участь у фінансуванні тієї частини видатків, яка знижує ризик втрати бізнесу через війну.
Для порівняння автори пропонують орієнтуватися на досвід Ізраїлю. Там бізнесу компенсують не лише прямі пошкодження, а й непрямі втрати — падіння обороту, постійні витрати та частину фонду оплати праці. Крім того, важливу роль відіграє швидкість отримання грошей: у 2026 році підприємства могли запитувати аванс до 80% розрахованої компенсації, щоб зберегти ліквідність у перші тижні після удару.
Україні не обов’язково копіювати цю модель буквально. Але її головний принцип очевидний: підтримувати потрібно не лише зруйнований актив, а й здатність підприємства пережити період між атакою та поверненням до роботи. Саме тому відновлення бізнесу варто розглядати як інвестиційний проєкт — з розрахунком не лише витрат, а й майбутніх робочих місць, податків, експорту та ефекту для всієї економіки.
