Придбання МХП великих активів в Іспанії та Греції стало помітним прикладом ширшого процесу: український бізнес дедалі частіше не лише продає продукцію за кордон, а й виходить на зовнішні ринки як інвестор.
Історія з придбанням МХП одного з найбільших виробників птиці в Іспанії, а згодом і великого виробника в Греції, привернула увагу медіа. Але це не поодинокий успіх, а частина процесу, який триває вже понад два десятиліття.
Якщо шукати точку відліку сучасної міжнародної експансії українського бізнесу, то її можна пов’язати з 2004 роком. Тоді корпорація ІСД отримала контроль над угорським металургійним комбінатом Dunaferr. На той момент це виглядало майже винятком із правил: український капітал уперше не просто продавав товари за кордон, а купував великий виробничий актив у країні ЄС.
Щоб зрозуміти значення цього кроку, важливо враховувати особливості української економічної історії. Україна тривалий час залишалася переважно внутрішнім, осілим ринком, де економіка трималася на землі, господарстві та локальній торгівлі. У радянський період республіка була одним із ключових промислових центрів СРСР, але зовнішньоекономічні рішення ухвалювалися централізовано через Москву. Українські заводи могли працювати на світовий ринок, але самі не керували виходом на нього.
Після 1991 року незалежна Україна успадкувала промисловість, але не отримала сталої школи міжнародного бізнесу. Перший етап закордонної експансії українського капіталу припав на 2004–2013 роки. Його вели великі фінансово-промислові групи. ІСД купувала активи в Угорщині та Польщі, «Метінвест» вибудовував міжнародну мережу збуту, «Інтерпайп» зміцнював позиції на ринку трубної продукції. Водночас ішлося радше про точкові кроки, ніж про масовий вихід бізнесу за межі країни.
До 2014 року основна увага в економічній дискусії була зосереджена на експорті товарів, трудовій міграції та залученні іноземних інвестицій. Значно менше говорили про інший напрям — про те, як українські компанії створюють власні підприємства за кордоном, купують активи й формують міжнародні групи.
Переломним став 2014 рік. Він означав різку втрату ринків для цілого ряду компаній. До російської агресії значна частина українського бізнесу була зав’язана на Росію та країни Центральної Азії. Для машинобудування, вагонобудування, виробників промислового обладнання та частини харчової галузі Росія залишалася одним із ключових покупців. Економічний тиск став одним з інструментів впливу Кремля на Україну: через торговельні обмеження, блокування експорту та розрив виробничих зв’язків.
Для багатьох підприємств це обернулося втратою головного зовнішнього напряму. Частина компаній не витримала удару й скоротила або закрила виробництво. Але багато хто почав терміново шукати нові ринки: проходив сертифікацію за стандартами ЄС, адаптував продукцію, відкривав представництва та створював логістичну інфраструктуру в Європі.
Отже, криза 2014–2015 років стала для значної частини бізнесу вимушеною зміною моделі. Російський тиск не зупинив українські компанії, а, навпаки, змусив їх перебудуватися. Якщо 2004 рік можна вважати початком міжнародної експансії, то 2014-й — початком переорієнтації на ЄС.
Після 2022 року цей процес прискорився. Велика війна підсилила одразу кілька факторів: питання безпеки, потребу зменшувати виробничі ризики, прагнення до нових ринків і фінансування, а також появу великої української діаспори в ЄС.
Водночас Україна майже не веде системної статистики власної бізнес-присутності за кордоном. Відомо, скільки країна експортує зерна, металу чи олії, але значно менше даних про те, скільки українських компаній працюють в інших державах. Проте окремі цифри показують масштаб явища. У Польщі після 2022 року українці зареєстрували понад 123 тисячі підприємств різних форм, а 29 тисяч компаній належать українським власникам. У окремі роки кожен десятий новий бізнес у Польщі створювали українці. У Чехії лише за 2025 рік українські громадяни заснували понад 2,2 тисячі компаній.
Це вже можна назвати формуванням масштабної української бізнес-діаспори — не трудової, а підприємницької. Україна поступово переходить від експорту товарів до експорту капіталу.
Суть цієї зміни не лише в зростанні кількості компаній, а й у зміні самої логіки поведінки бізнесу. Продаж продукції за кордон — це експорт товарів. Купівля підприємства в іншій країні — це вже експорт капіталу.
Саме це видно на прикладі МХП. Компанія не обмежується продажем курятини в ЄС, а купує там виробничі активи. Подібні процеси відбуваються і у фармацевтиці, ІТ, логістиці, оборонних технологіях. Українські виробники безпілотників також створюють підприємства за кордоном — не лише через ризики безпеки, а й заради участі в міжнародних ланцюгах постачання та доступу до інвестицій.
Всередині України такий вихід бізнесу за кордон нерідко сприймається як проблема: кожна інвестиція в Польщі чи Чехії здається недоінвестованою в українську економіку. Але досвід інших країн показує, що шлях до зростання часто починається саме з експорту капіталу. Через це проходили Польща, Туреччина та Південна Корея.
Поява компаній, які можуть купувати активи за кордоном, свідчить не про слабкість, а про дорослішання бізнесу. Україна вперше стикається з цим у такому масштабі. І головне питання вже не в тому, чи здатні українські компанії працювати на міжнародних ринках. Вони довели, що здатні. Питання в іншому: наскільки сама Україна конкурентоспроможна для власного капіталу порівняно з іншими країнами.
За 22 роки український бізнес пройшов шлях від купівлі металургійного заводу в Угорщині до придбання великих виробничих активів в Іспанії та Греції. Свій іспит він уже склав. Тепер черга держави — створити умови, за яких капітал буде конкурентним і вдома, і за кордоном.
