На тлі взаємних ударів з повітря російсько-українська війна дедалі більше перетворюється на боротьбу за тил, економіку та інформаційну стійкість. У матеріалі порівнюються нинішні події з ідеями генерала Джуліо Дуе та з тим, як держави в минулому намагалися використовувати повітряні атаки для тиску на противника.
Президент Володимир Зеленський в липневому інтерв’ю Financial Times сказав, що саме небо визначить результат цієї війни. Сьогодні це можна віднести і до України, яка прагне перехопити ініціативу в повітряному протистоянні, і до Росії, яка не хоче поступатися.
Суперечка про те, хто більше виграє або втрачає від розширення повітряної війни, триває. З одного боку, нарощування далекобійних ударів робить російську територію вразливою, адже прикрити величезні площі системами ППО неможливо. З іншого — Україна й далі залишається більш вразливою через перевагу Росії в ракетному озброєнні.
Автор нагадує, що подібні дискусії тривають уже понад століття — відтоді, як генерал Джуліо Дуе у 1921 році опублікував книгу «Господство в воздухе». Італійський стратег вважав, що перемоги можна досягти не лише на фронті, а й через масовані удари по тилу, економіці та цивільному населенню противника.
Втім, історія не раз демонструвала обмеженість цієї доктрини. Під час Другої світової війни нищівні бомбардування німецьких міст не змусили нацистську Німеччину капітулювати. Японію до здачі привело не лише повітряне тиснення, а й застосування ядерної зброї. Пізніше спроба США «вбомбити в кам’яний вік» Північний В’єтнам також не дала очікуваного результату. Не спрацювала така стратегія і під час ірано-іракської «війни міст» у 1980-х роках.
Висновок автора такий: повітряна війна найбільш ефективна там, де суспільство не готове до руйнувань і втрат. Але якщо країна вже живе в умовах постійної загрози, зламати її таким способом набагато складніше.
Як приклад згадується недавня ескалація на Близькому Сході. Іран та Ізраїль витримали взаємні удари, однак для низки держав Перської затоки повітряні атаки стали неприємним і болісним сюрпризом. Їхні жителі та еліти виявилися значно менш готовими до життя в умовах війни.
У випадку Росії та України, на думку автора, такого слабкого місця немає: і в Москві, і в Києві втрати серед цивільних сприймають як неминучу ціну війни. Але важлива відмінність лежить у сфері пропаганди та інформаційної політики.
Україна, як зазначається в матеріалі, від перших місяців великої війни використовує «іранську» модель: докладно показує наслідки ударів, щоб консолідувати суспільство, посилювати ненависть до агресора та підтримувати стійкість. Росія, навпаки, довго намагалася діяти за «іракським» сценарієм — приховувати масштаби руйнувань, применшувати українські можливості та створювати враження повного контролю.
Саме ця схема, на думку автора, почала давати збій у 2026 році, коли повітряні атаки з обох боків різко посилилися. Українські удари по території РФ стають надто помітними, щоб їх можна було ігнорувати або списувати на випадковості. Вони вже позначаються на повсякденному житті та добробуті російських громадян.
Водночас тиск на Кремль, як підкреслюється в тексті, не спирається на надію, що Володимир Путін пожалкує населення. Розрахунок ґрунтується на іншому: російському керівництву важливо зберігати образ контролю, а визнання неконтрольованої війни для нього політично неприйнятне.
Автор припускає, що посилення українських ударів може підштовхнути Росію до часткових компромісів, зокрема до припинення вогню на окремих напрямках. Але можливий і протилежний сценарій: зіткнувшись із руйнуванням власної пропагандистської схеми, Кремль може перейти до нової моделі й спробувати вести війну далі ще жорсткіше.
У підсумку наголошується, що навіть масштабні втрати від взаємних ударів не обов’язково вирішать долю війни. Доктрина Дуе, можливо, знову не спрацює, а ключову роль зрештою відіграє зовсім інший чинник.
