Історії українських полонених, які пройшли через російські СІЗО та колонії, свідчать: для багатьох шлях починається з тортур уже в перші години після етапування, а завершується смертю або тяжкими травмами. Правозахисники називають низку місць утримання, де жорстокість стала системою.
Житель Київщини Артем Євдокименко двічі за останні два роки стикався з повною невідомістю через долю свого брата Олександра. Восени 2024 року того мобілізували й відправили служити до 48-ї ОШБ, а взимку зв’язок із ним обірвався. Лише згодом родина дізналася, що Олександр потрапив у полон після бою, в якому зміг вибратися з бліндажа з осколковими пораненнями й вивести побратима.
Перше підтвердження прийшло через фото з Telegram-каналу: на знімку брат був поранений, сильно схуд і заріс, але Артем упізнав його. Потім надійшов лист із Донецького СІЗО, а далі — повідомлення, що Олександра судитимуть за статтею про «терористичний акт, вчинений за обтяжуючих обставин». Суд призначив йому 14 років позбавлення волі: рік тюрми і 13 років колонії суворого режиму.
Після вироку зв’язок знову обірвався. Родині стало відомо лише, що Олександра етапували до тюрми у Верхньоуральську Челябінської області. За словами рідних, це одне з найжорсткіших місць утримання, а адвокатці так і не вдалося потрапити до полоненого на зустріч. Лише незадовго до виходу цієї статті стало відомо, що Олександр живий: він брав участь у касаційному засіданні через відеозв’язок, хоча через проблеми зі звуком слухання перенесли.
Історія Євдокименка — лише один із багатьох прикладів того, як працює російська система утримання українських полонених. В Офісі генерального прокурора говорять про сотні місць, де українців тривалий час утримують на території Росії та на окупованих землях. Частина з них уже набула особливо похмурої репутації.
Таганрог: смерть під час «приймання»
СІЗО № 2 у Таганрозі Ростовської області називають одним із найвідоміших і найжорстокіших місць, де тримають українських військових і цивільних. За даними правозахисників, там унаслідок побиттів і відмови в медичній допомозі загинули щонайменше 16 українських військовополонених. Жорстокість починалася з перших годин після прибуття — під час так званого «приймання».
Полонених били електрошокерами і кийками, ставили в «розтяжку», змушували битися між собою. За прохання викликати лікаря могли покарати ще жорсткіше. Як зазначають правозахисники, у Таганрозі тортури часто не мали навіть формальної мети — це був спосіб тиску, приниження та самоствердження для працівників.
Саме в цьому ізоляторі в повній ізоляції утримували й українську журналістку Вікторію Рощину.
Кизел: побиття та приниження
У вересні 2024 року Рощину етапували до СІЗО № 3 міста Кизел у Пермському краї, де вона невдовзі загинула. До цього вона пройшла через інші місця несвободи й катувань, зокрема Мелітополь та Енергодар. Свідки розповідали, що на момент етапу вона була вкрай виснажена.
Український військовий Данило, який бачив перевезення з Таганрога до Кизела, казав, що журналістка виглядала дуже худою. За свідченнями колишніх полонених, у цьому ізоляторі їх били майже безперервно, а жінок голили наголо. Один із очевидців також стверджував, що там цивільного полоненого забили до смерті під час ранкової перевірки.
Мордовія: «маленьке Гуантанамо»
Виправна колонія № 10 у селищі Ударний у Мордовії — колонія особливого режиму, куди українських полонених почали доставляти у 2023 році. Усередині цю колонію нерідко називали «маленьким Гуантанамо».
За даними правозахисників, щонайменше троє українських військовополонених там загинули після жорстоких побиттів. Ті, хто вижив, розповідали про тяжкі фізичні та психологічні наслідки. Тортури застосовували і на допитах, і за будь-які побутові дрібниці — від скарги на здоров’я до спроби зробити тихіше пропагандистське радіо.
У колонії працював фельдшер Ілля Сорокін, якого полонені прозвали «Доктором Зло». За їхніми словами, замість допомоги він міг побити електрошокером або залити рану фарбою. Працівники ФСВП також нерідко нацьковували на ув’язнених службових собак.
В’язьма: туберкульоз і тортури навіть після смерті
СІЗО № 2 у В’язьмі Смоленської області правозахисники називають одним із найнебезпечніших для українських полонених. За їхніми даними, через туберкульоз і відсутність нормальної медичної допомоги там померли щонайменше п’ятеро людей, а можливо, і більше.
Звільнені полонені розповідали, що над померлими знущалися навіть після смерті. У самому ізоляторі для катувань використовували праску, лещата, запальнички, молотки та інші предмети. За словами колишніх в’язнів, начальник СІЗО Олексій Захаров особисто бив полонених палицею.
Камишин: відмова в допомозі та нові смерті
СІЗО № 2 у Камишині Волгоградської області також фігурує серед найжорстокіших місць утримання. Українські полонені скаржилися на набряки, рани та наслідки побиттів, але у відповідь часто чули, що їм треба просто більше рухатися або не чухати пошкоджені місця.
Медики нерідко звинувачували ув’язнених у симуляції, після чого охорона могла бити не лише самого полоненого, а й його співкамерників. За підрахунками правозахисників, у цьому ізоляторі загинули щонайменше семеро людей.
Історії з Таганрога, Кизела, Мордовії, В’язьми та Камишина показують, що йдеться не про поодинокі випадки, а про систему, де тортури, приниження та відмова в допомозі стали частиною щоденності для українських полонених.
