Владислав Данко з позивним «Халк» пройшов шлях від волонтерських передач і дитячих малюнків до командирського досвіду, трьох поранень і роботи на найгарячіших напрямках війни.
Коли перед Великоднем 2022 року волонтери передавали бійцям тероборони смаколики й дитячі малюнки, 25-річний Владислав Данко згадував, як колись і сам надсилав військовим такі ж листівки зі словами підтримки. Тепер він уже не школяр, а сержант із бойовим досвідом, трьома пораненнями та позивним «Халк».
На початку повномасштабної війни Владислав був 13-річним школярем. На його світогляд вплинули Революція гідності та перші місяці АТО: він зацікавився політикою, після школи вступив на журфак і встиг недовго попрацювати за фахом. У лютому 2022-го він вирішив піти до війська, але в ТЦК його не поспішали оформлювати через вік. Тоді Владислав разом із однокурсником Артуром Дроном шукав інші можливості потрапити до Сил оборони. Артур приєднався до 125-ї бригади 2 березня, а Владислав — 18 березня.
Позивний йому придумали під час однієї з повітряних тривог, коли новобранці сиділи в бункері. Він пригадує варіанти на кшталт «Француз», «Журналіст» і «Гуцул», але зрештою побратим жартома назвав його Халком — і це прізвисько прижилося, хоча сам боєць невисокого зросту.
Згодом Данко служив на сході: влітку будував оборонні рубежі біля Краматорська, а восени й узимку тримав позицію «Тиса» під Кремінною. У квітні 2023 року він перевівся до 47-ї бригади «Магура», щоб долучитися до контрнаступу. Спершу був піхотинцем, а потім перейшов в артилерію та працював на установках БМ-21 «Град».
Після виходу із Запорізької області Владислав змінив спеціалізацію ще раз і перейшов на дрони, очоливши екіпаж аеророзвідки. У цьому статусі він воював на Авдіївському напрямку, брав участь у Курській операції та нині працює на Сумському напрямку.
У розмові про війну, контрнаступ і бої на російській території Владислав Данко розповів, як змінювалися плани, очікування та реальність на фронті.
Запорізький контрнаступ: надія на прорив і складне повернення до реальності
За словами Халка, саме під час запорізького контрнаступу він уперше побачив так багато техніки й боєприпасів. Наприкінці травня та в червні 2023 року артилерія працювала майже безперервно, а українські сили завдавали ударів по російських позиціях. Однак уже в серпні темп знизився через скорочення постачання.
Спочатку бійці розраховували швидко просунутися вперед і за кілька днів вийти до Токмака, а далі — до Мелітополя. Але вже в перші дні стало зрозуміло, що ситуація розвивається не так, як очікувалося. Владислав говорить про проблеми з координацією між підрозділами, про те, що після локального просування бракувало сил для закріплення, а фланги не були належно розширені.
Окремою проблемою він називає нестачу авіації та масовані удари російської сторони керованими авіабомбами. Саме тоді, за його словами, особливо відчувалося, наскільки важко працювати без достатньої повітряної підтримки. У підсумку істотних територіальних результатів досягти не вдалося, і з усіх завдань того етапу звільнити змогли лише Роботине.
Халк вважає, що після контрнаступу суспільство і армія пережили розчарування, яке вплинуло на мобілізацію, настрій у тилу та загальне сприйняття війни. Водночас він наголошує: за кілька років Україна вже показала, що здатна відбивати Київ, звільняти території, атакувати цілі на великій дальності й заходити на російську територію.
Курський напрямок: оборона, дрони і війна без звичної межі
Восени 2024 року бригаду перекинули на Курський напрямок. Спочатку бійцям говорили про Сумську область, але згодом прямо назвали місце відправки. На запитання, чи готові вони воювати на території РФ, усі відповідали без вагань.
За словами Владислава, для нього кордон із Росією фактично перестав існувати як щось окреме: він сприймає його як лінію фронту. Коли підрозділ заїхав у Курську область, там уже точилися важкі бої, а зв’язок і навігація працювали не всюди. Бійцям доводилося швидко орієнтуватися на місцевості й змінювати плани просто по ходу обстановки.
Він згадує, що в перші дні багато українських військових потрапляли в складні ситуації під час пошуку позицій, але згодом підрозділи вдалося вивести й закріпити оборону. Проблем із забезпеченням, каже Халк, загалом не було, хоча бракувало дронів «Мавік», особливо взимку, коли техніка часто втрачалася через погоду.
Окремо Владислав розповідає про місцевих жителів, які залишалися в населених пунктах попри руйнування. Українські військові привозили їм гуманітарну допомогу, а люди дякували й говорили близьким до сумського суржиком. Водночас російські удари, зокрема КАБами, завдавали величезних руйнувань: одне село, за його словами, за день пережило десятки авіаударів.
Для Халка Курська операція стала ще одним підтвердженням того, що війна давно вийшла за звичні межі, а головне завдання українських військових — тримати лінію фронту й не дозволити ворогу просунутися далі.
