Улітку 2026 року вулична активність в Україні знову зросла, а разом із нею загострилися й суспільні суперечності. Психолог Ольга Кухарук пояснює, чому в умовах війни люди легко об’єднуються в «ми», але так само швидко починають ділити інших на своїх і чужих.
Попри воєнний стан, влітку 2026 року вулиця знову стала помітнішою в суспільному житті. Частина акцій відбувається в межах закону, як-от «картонні протести», але трапляються й випадки, коли натовп переходить межу й стає агресивним. Одним із таких епізодів став напад 8 липня на військових ТЦК і СП у Львові.
Вулиця поки що не підміняє державні інститути, але добре показує настрої частини суспільства. Про це в розмові з УП психологиня Ольга Кухарук, старша наукова співробітниця Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, розповіла, чому люди в критичні моменти шукають опору в колективному «ми», що роз’єднує суспільство під час війни і чому одні й ті самі люди здатні одночасно підтримувати ЗСУ та вважати ТЦК «злом».
Кухарук наголошує, що відчуття спільності допомагає долати безпорадність і страх. Коли людина не знає, що робити зі своєю сильною емоцією, вона шукає підтвердження того, що не сама. Саме тому колективні дії, зокрема вихід на вулицю або реакція в соцмережах, дають відчуття підтримки.
За її словами, найсильнішим проявом такого єднання стало 24 лютого 2022 року. Але що довше триває війна, то помітніше суспільство розшаровується. У людей з’являється різний досвід: одні стоять у чергах до військкоматів, інші роками переховуються; одні можуть забезпечити собі автономність під час відключень, інші — ні. Через це спільна доля як об’єднавчий чинник поступово слабшає.
Додатковим джерелом роз’єднаності стають накопичений стрес і травма. Люди дедалі менше готові чути чужий досвід, особливо якщо він здається їм далеким від власних втрат і переживань. У результаті сім’ї військових і ветеранів частіше замикаються у власних колах, а ставлення до інших груп стає настороженим.
Психологиня також пов’язує атомізацію суспільства з помилками в комунікації держави. Важливими вона вважає прозорість, чесну розмову про складні речі та зрозумілі правила, які сприймаються як справедливі. Коли цього немає, у суспільстві посилюється хаос, а об’єднавчий наратив не отримує достатньої підтримки.
Окремо Кухарук зупинилася на нападі у Львові. Вона підкреслює, що пояснення причин таких дій не може бути виправданням порушення закону. Водночас у головах людей нерідко поєднуються суперечливі установки: Україна — ненька, ЗСУ — «котики», волонтери — молодці, а ТЦК — зло. Подібні поєднання, за її словами, є і в цивільних, і у військових.
Ще одна проблема — відсутність із 2014 року виразного образу війни та служби в армії. Суспільство часто бачить лише крайнощі: героїзм або зраду. Натомість мало говорять про повсякденну роботу тилу, забезпечення, другу й третю лінії оборони. На цьому тлі страхи посилює і ворожа інформаційно-пропагандистська кампанія.
Кухарук вважає, що держава не може розраховувати лише на патріотизм. Для розв’язання таких чутливих питань потрібні чіткі правила, зрозумілі перспективи й чесна комунікація. Інакше настрої формуватимуться стихійно — на вулиці або у віртуальному натовпі.
Психологиня окремо пояснила різницю між натовпом і групою свідомих громадян. Група зазвичай більш організована, спирається на спільні цінності та правила, а натовп сильніше піддається емоціям. Водночас у реальності ця межа не завжди чітка: навіть у стихійній масі людей є елементи контролю, лідери й власна логіка поведінки.
При цьому момент, коли натовп втрачає керованість, майже неможливо передбачити заздалегідь. На це можуть вплинути випадкові чинники: харизматична людина, відчуття безкарності, алкоголь, склад учасників або напруга між людьми з військовим досвідом і цивільними. У таких ситуаціях багато що залежить від збігу обставин, а не від однієї конкретної причини.
