Художник Володимир Манжос пояснив, чому суперечливі пам’ятники й мурали викликають стільки емоцій, як війна змінила попит на візуальні жести та чому в українських містах досі бракує спільного стандарту якості.
Історія з полтавським пам’ятником Шекспіру, за словами Володимира Манжоса, стала ще одним прикладом того, як суспільство реагує на візуальні об’єкти в публічному просторі. Художник зізнається: спершу він відчув сміх, а згодом — роздратування і біль від того, що подібні проєкти нерідко перетворюються на привід для мемів замість серйозної розмови про мистецтво.
Манжос зазначає, що за роки війни в Україні зріс запит на меморіалізацію та різні форми візуальних жестів. На його думку, саме це призвело до жорсткішого регулювання муралів у Києві: тепер проєкти проходять процедуру погодження, а все, що з’являється поза нею, може бути визнане незаконним і прибраним.
Художник вважає, що проблема не зводиться лише до окремих невдалих об’єктів. На його погляд, у країні досі немає спільної системи координат, яка дозволяла б оцінювати якість таких проєктів. Водночас він переконаний, що візуальне мистецтво в громадському просторі має важливу освітню функцію: воно повинно задавати планку та формувати смак.
Манжос також говорить про вплив освіти на ставлення до міста й мистецтва. Він порівнює українське середовище з європейським і нагадує, що в багатьох країнах діти змалку відвідують музеї та вивчають образотворче мистецтво. В Україні ж, на його думку, досі домінує літературоцентрична модель, успадкована від радянської та російської імперської традиції.
Окремо художник порушує тему копіювання та безликості в міському просторі. Він вважає, що замовники часто обирають повторення вже знайомих рішень замість створення власних. Водночас Манжос наголошує: війна змінила ставлення суспільства до українського мистецтва, і сьогодні підтримка авторських проєктів стала відчутно сильнішою, ніж кілька років тому.
Говорячи про власний шлях, художник нагадує, що навчався самостійно й досі продовжує розширювати знання. На його думку, в мистецтві не можна зупинитися на отриманому дипломі: розвиток потребує постійної праці, інтересу до світу та готовності вчитися все життя.
