Роман Роберта Гарріса «Фау-2» повертає до теми ракетного терору та показує, як по-різному війна сприймається в суспільстві, що пережило її десятиліття тому, і в країні, яка живе під ударами зараз.
У розпал великої війни багато українців читають книги про минулі конфлікти й мимоволі порівнюють чужий досвід зі своїм. На цьому тлі особливо виразно звучить роман британського письменника Роберта Гарріса «Фау-2», що вийшов 2020 року. Його не екранізовано, але сюжет сьогодні сприймається напрочуд гостро.
Події розгортаються наприкінці листопада 1944 року, коли Лондон зазнавав ударів перших у світі балістичних ракет. Тодішня протиповітряна оборона не могла їх зупинити, а британцям доводилося шукати пускові установки вже після запуску. Саме ця логіка — спроба визначити точку старту й устигнути знищити її до наступного удару — особливо зрозуміла українському читачеві.
У романі є дві паралельні лінії. Перша пов’язана з Кей Кейтон-Волш із Жіночого допоміжного корпусу британських ВПС, яка разом із колегами намагається знайти місця запуску «Фау-2» у визволеній Бельгії. Друга — з німецьким інженером Руді Графом, що бере участь у запусках ракет з окупованого узбережжя Голландії.
Британська сюжетна лінія спирається на документальні матеріали й досить точно передає, як виглядала ракетна атака для цивільних. У тексті є й зруйновані будинки в лондонських кварталах, і удар по універмагу, і десятки загиблих, які опинилися в епіцентрі вибуху за лічені секунди.
Не менш цікава й описана Гаррісом методика пошуку пускових установок. Британські військові використовували дані радарів, робили розрахунки вручну й мали вкладатися в кілька хвилин, щоб авіація встигла вийти на ціль до того, як установки демонтують.
А от друга сюжетна лінія викликає у сучасного українського читача найбільше запитань. Гарріс показує Руді Графа як освіченого, сповненого сумнівів інженера, який мріяв про космічні польоти, але опинився втягнутим у створення зброї. Він переживає моральні муки, засуджує рабську працю й намагається робити вчинки, які наближають його до людини, що опирається системі.
Саме тут виникає головний конфлікт сприйняття. Для країни, що живе під російськими ракетними ударами й атаками дронів, образ сумлінного інженера, який нібито здатен ізсередини саботувати ворожу програму, виглядає надто штучним. В українській реальності за «Іскандерами», «Цирконами» чи реактивними дронами важко уявити романтичного героя, якому можна співчувати.
По суті, Гарріс написав не стільки роман про війну, скільки книгу про те, як війну осмислюють через десятиліття після її завершення. Це характерно для мирного часу, коли колишній ворог давно перестав бути безпосередньою загрозою, а війна перетворюється на об’єкт складних моральних інтерпретацій.
Саме тому закордонні читачі часто дивляться на реальні конфлікти крізь звичні літературні й кінематографічні схеми. Але для України, яка й далі живе під ударами, такий погляд поки що залишається розкішшю, недоступною в умовах війни.
