Повномасштабна війна Росії проти України змінила ставлення до мілітаризації, укриттів і тотальної оборони: те, що раніше здавалося параноєю, тепер дедалі частіше сприймається як вимушена умова виживання.
Після російського вторгнення багато історичних прикладів, які ще недавно виглядали похмурими дивакуватими сюжетами, почали читати інакше. Серед них — досвід Албанії часів Енвера Ходжі, коли країну фактично перетворювали на укріплений табір.
Албанія не дарма жила з відчуттям небезпеки. Незалежність було проголошено 1912 року, але новій державі одразу довелося зіткнутися з територіальними претензіями сусідів. Під час Першої світової війни на її землі побували війська кількох держав, а 1939 року країну анексувала фашистська Італія. Згодом її змінили німці, яких витіснили лише партизани.
На цьому тлі Ходжа будував модель суспільства, де оборона ставала пріоритетом. Військова підготовка починалася зі школи, обов’язок служби та зборів стосувався і чоловіків, і жінок, а по всій країні зводили сотні тисяч бетонних бункерів. Значна частина ресурсів ішла саме на цю систему, а не на звичайний розвиток.
Довгі роки Ходжу вважали символом параної та безглуздих витрат. Та після 24 лютого 2022 року такі оцінки стали менш однозначними: руйнування й терор війни змусили багатьох інакше подивитися на оборонні видатки, загальну готовність населення та будівництво укриттів.
У цьому й полягає головний парадокс нинішньої епохи: що жорстокішою стає агресія, то переконливішою виглядає логіка країни-фортеці. Водночас така модель має й інший бік — вона витісняє нормальне життя режимом постійної готовності та залишає дедалі менше простору для свободи, комфорту й демократії.
