Війна та телемарафон різко переформатували український медіапростір: політика пішла з телеефіру в інтернет, а вплив великих каналів помітно зменшився.
До війни автор матеріалу працював на телебаченні й згадує, що саме ефір був головним майданчиком політики. На великих каналах виходили ток-шоу, туди приходили впливові спікери, а сказане в студії швидко ставало новиною та інформаційним приводом.
Ще до повномасштабного вторгнення аудиторія поступово переходила в інтернет, але телеканали все одно зберігали значну частину рекламного ринку та впливу на суспільну розмову. Тепер, на думку автора, повернення до колишнього телеефіру вже немає: телемарафон витіснив політику з екрана, а найбільші канали стали схожими один на одного за наповненням. Запущені за час війни канали-дублери здебільшого зосередилися на розважальному контенті.
Політична повістка, як зазначається в тексті, остаточно перемістилася в YouTube і Telegram. Саме там сьогодні точаться дискусії та з’являються ключові медійні теми. Війна і телемарафон прискорили ослаблення телебачення та перенесли публічну політичну розмову в онлайн.
Автор окремо наголошує, що соціальні мережі влаштовані інакше, ніж класичні медіа. Вони не збирають у спільному просторі людей з різними поглядами, а частіше формують навколо користувача коло однодумців. Алгоритми швидко підлаштовують стрічку під уподобання людини, тому замість зіткнення позицій нерідко виникає замкнене спілкування «своїх зі своїми».
Через це, вважає він, соцмережі погано підходять для повноцінної політичної полеміки, яка мала б показувати складність реального світу. У традиційних медіа різні сторони були змушені зустрічатися в одній студії, тоді як у нових форматах такої вимоги немає. На зміну діалогу приходить простір монологів.
Окрема тема тексту — зміна інтонації медіа. Перехід частини редакцій у YouTube, падіння рекламного ринку та скорочення грантів підштовхнули їх до боротьби за увагу будь-якою ціною. На думку автора, це призвело до того, що емоційні й тривожні заголовки стали нормою, а якість експерта нерідко оцінюють не за компетентністю, а за готовністю постійно бути на зв’язку і говорити без упину.
У тексті підкреслюється, що суспільство, яке пережило війну, особливо вразливе до тривожних інформаційних сигналів. Люди шукають визначеності, але замість спокійної розмови про теперішнє й майбутнє часто отримують потік різких емоцій і клікбейтних формулювань. У підсумку медіа самі стають заручниками гонитви за переглядами.
Автор пов’язує нинішні зміни не лише з українським ринком, а й із ширшою трансформацією демократії. На його думку, сучасна система була розрахована на епоху, коли політичний порядок денний формували обмежена кількість телеканалів, газет і партій. Нині ж мобільний інтернет і соцмережі дозволяють дедалі більшій кількості людей долучатися до політичного процесу напряму, що ламає старі правила та звичні сценарії.
На переконання автора, такі технологічні зрушення вже не раз змінювали суспільство: він проводить паралель із друкарським верстатом Гутенберга та наступними етапами масової політики. Сьогоднішнє цифрове середовище, вважає він, знову змінює рамку дискусії, посилює конкуренцію між медіа та блогерами, дробить великі спільноти й підвищує загальний градус суперечок.
Наприкінці він доходить висновку, що українська турбулентність лише прискорює кризу класичних медіа. Аудиторія переходить у соцмережі, нові політичні запити формуються вже там, а старі гравці втрачають вплив, який колись забезпечував їм попередній технологічний уклад.
