Роздуми про Варшавське повстання, польську історичну пам’ять і українську політику пам’яті показують, чому схожі національні міфи нерідко входять у конфлікт один з одним.
1 серпня в Польщі вшановують Варшавське повстання — одну з найтрагічніших подій польської історії XX століття. Воно тривало 63 дні, завершилося поразкою, майже повним знищенням столиці та загибеллю приблизно 180 000 мирних жителів.
За часів Польської народної республіки це повстання часто називали безглуздою авантюрою. Згодом воно перетворилося на одну з найгероїчніших сторінок польського минулого. Від 1990-х років у польській історичній політиці закріпився підхід, за якого переможених почали подавати як символ національної доблесті.
Головними героями Другої світової війни в такому прочитанні стали бійці Армії Крайової. Варшавське повстання отримало статус «моральної перемоги», яка нібито зрештою визначила визволення Польщі від тоталітарного режиму. Втім, у реальній історичній перспективі цей крок не зупинив радянізацію країни й не наблизив падіння комунізму.
За логікою такого підходу, і польські жертви 1939 року можуть здаватися марними. Польща чинити опір нацистській Німеччині, але не отримала помітної переваги порівняно з Чехією, яка здалася без бою: обидві країни опинилися під німецькою окупацією, а згодом відновили державність після Другої світової війни й зрештою увійшли до орбіти Кремля. Пізніше вони майже одночасно скористалися кризою радянської системи, щоб повернути свободу, а потім разом вступили до НАТО та ЄС.
Автор наголошує, що саме тому польська історична пам’ять так болісно реагує на критику. «Моральний переможець» не має опори на фінальну перемогу, як реальний переможець. Якщо поставити під сумнів його образ, під загрозою опиняється весь героїчний міф.
Україна, на думку автора, значною мірою пішла тим самим шляхом. Вітчизняний Інститут національної пам’яті створювали за польським зразком, а сучасний український міф також будується на звеличенні переможених, яких пропонують вважати «моральними переможцями». До цього ряду зараховують діячів ОУН, вояків УПА та захисників УНР.
Як і в Польщі, такі постаті в Україні значною мірою виведені з-під критики та захищаються на державному рівні. Саме тому, вважає автор, нинішні розбіжності між Києвом і Варшавою в історичних питаннях виглядають закономірними: два схожі національні міфи стикаються між собою, а посилення одного автоматично послаблює інший.
Водночас між двома країнами є й важлива відмінність. Польський героїчний міф залишається в минулому, тоді як в Україні вже тринадцятий рік формується новий воєнний і національний наратив, який після 24 лютого 2022 року різко посилився. На перший план вийшли герої російсько-української війни XXI століття, чиї дії, як зазначається в тексті, мають набагато більшу вагу для сучасної України, ніж здобутки історичних націоналістів XX століття.
Наприкінці автор доходить висновку, що саме нинішня війна робить Україну історично зрілішою за сучасну Польщу. Водночас питання, чи зуміє Київ використати цю перевагу в суперечках із Варшавою, залишається відкритим.
