На тлі нових масованих ударів по Україні питання укриттів у Києві та його спальних районах знову стало одним із найгостріших. Формально сховищ у столиці чимало, однак на практиці мешканці часто стикаються із зачиненими дверима, браком місць, непристосованими підвалами та проблемами з доступом у критичний момент.
Велика війна в Україні триває вже понад чотири роки, а повітряні атаки залишаються постійною загрозою для міст. У липні 2026 року по країні випустили 376 ракет, з них 176 — балістичні. Для порівняння, за весь 2024 рік Росія застосувала проти України 300 ракет. У Києві лише за липень унаслідок російських ударів загинули щонайменше 49 людей.
На цьому тлі питання укриттів безпосередньо пов’язане з порятунком життів. За даними, які омбудсман Дмитро Лубінець навів у спеціальній доповіді про стан і функціональність укриттів, на початок 2026 року в Україні було 66 574 укриття, якими могли скористатися понад 16 мільйонів людей. Водночас реальна ситуація сильно залежить від регіону: одна справа — Київ, який зазнає ударів майже щодня, і зовсім інша — Ужгород, де обстріл був одиничним за всю війну.
У звіті, представленому 2 червня, окремо наведено статистику по областях. Найбільше укриттів зосереджено у Львівській, Харківській, Хмельницькій, Дніпропетровській областях і в Києві. Столиця в цьому переліку посідає друге місце, поступаючись лише Львівській області.
І хоча Київ не можна порівнювати з прифронтовими містами, у 2026 році він переживає безпрецедентний повітряний терор. За ніч із 4 на 5 серпня по столичному регіону випустили понад 20 балістичних ракет. У першому півріччі Росія запустила по Києву та області 340 крилатих і 280 балістичних ракет, а також 36 ракет «Циркон», 5 «Кинджалів» і одну «Орєшник».
Міська влада говорить про 4,3 тисячі укриттів у столиці, однак вони не можуть прийняти всіх охочих. Депутатка Київради Ксенія Семенова зазначає, що якщо рахувати за нормою у 2 квадратні метри на людину, місць не вистачає. У КМДА, утім, стверджують, що укриття можуть вмістити понад 97% мешканців столиці.
За словами Семенової, найбільше проблем в Оболонському районі та на Лівому березі. На Оболоні в багатьох житлових будинках просто немає придатних підвалів, а на Лівому березі менше глибоких станцій метро, які зазвичай вважаються найнадійнішими укриттями для великої кількості людей. Є й цілі масиви, де метро взагалі немає.
Серед таких районів — Троєщина. Там місцеві мешканці сподіваються передусім на укриття в будинках, школах і дитячих садках. Мешканка Юлія живе на проспекті Червоної Калини, на початку масиву Деснянського району. За її оцінкою, у трикутнику між проспектом Червоної Калини, вулицями Рейгана і Закревського є приблизно 6000 квартир, а реально працює лише 7 укриттів із середньою площею близько 150 квадратних метрів кожне.
Юлія каже, що підвали в панельних будинках 1980-х років не пристосовані для повітряних атак: там немає нормальної підлоги, проходять відкриті труби та комунікації, а головне — відсутні евакуаційні виходи. Найближчі офіційні укриття розташовані приблизно за 10 хвилин ходьби, тому вона з сусідами часто йде в підвал колишнього ЖЕКу, який зараз переобладнують у реабілітаційний центр для військових, але якого немає на карті укриттів.
Головна проблема, за її словами, полягає в нестачі місць: ті, хто прибігає першим, встигають зайняти сидячі місця, решта змушені стояти до відбою. У Вишневому схожа ситуація. Місцева мешканка Катерина розповідає, що в її ЖК «Акварелі-2» офіційного укриття немає, хоча в застосунку «Дія» вказано підвал у сусідньому комплексі «Піонерський квартал». Але він зачинений, коли немає тривоги, а облаштуватися там на ніч неможливо.
За словами Катерини, мешканці користуються парковкою на території комплексу та підвалами, хоча ці простори не обладнані належним чином. Там голі стіни й залишки будівництва, а сидіти можна лише на тому, що принесеш із собою.
Проблема доступу до укриттів стосується і Києва. Семенова зазначає, що мешканці будинків із підземними паркінгами нерідко не пускають туди сторонніх. Подекуди вони навіть домагаються офіційного виключення паркінгів із переліку найпростіших укриттів. Складності додають і закриті території сучасних ЖК: навіть за наявності укриття людина з вулиці не завжди може фізично потрапити всередину.
Депутатка вважає, що місто має вирішувати це питання спільно з поліцією, зокрема забезпечуючи примусовий доступ під час тривоги. Проте, за її словами, поки цим ніхто системно не займається. Скарги на зачинені укриття надходять і зі Святошинського, Голосіївського та Дарницького районів.
Мешканка Позняків Катерина каже, що укриття за адресою Княжий Затон, 4 постійно зачинене. Щоб потрапити всередину, треба йти до консьєржки, брати ключ і відкривати двері самостійно. За її словами, одного разу консьєржку не змогли розбудити, а наступного разу вона накричала за те, що її потурбували. Наступне доступне місце для родини — метро, до якого йти 10–15 хвилин.
30 липня в київському метро перебувало понад 56 тисяч людей. Тієї ночі містяни повідомляли, що їх не пускали в метро або виганяли звідти, однак у КМДА це заперечували. Там пояснювали, що подібні повідомлення могли з’явитися через прохання працівників перейти зі службових приміщень на платформи.
Втім, навіть 56 тисяч людей — це лише близько 1% населення столиці. Керівник civic tech-ініціативи «Шорткат» Костянтин Маркевич, команда якого створила чат-бот «Де укриття?», каже, що метро фізично не здатне прийняти всіх. До того ж для багатьох мешканців воно залишається недоступним з логістичного погляду. За його оцінкою, максимальна місткість станцій метро як укриттів може становити 70–80 тисяч людей.
Маркевич вважає, що ситуацію не можна описати лише в чорних або лише в світлих тонах: усе залежить від регіону та конкретної адреси. Він наголошує, що укриттів фізично бракує для всього населення, а швидко розв’язати проблему неможливо — потрібні великі ресурси та системні пріоритети. Насамперед, за його словами, держава має фінансувати ремонт укриттів у дитсадках, школах і медичних закладах.
Експерт із безпеки та будівельник із 35-річним досвідом цивільного й військового будівництва Сергій Распутний нагадує, що нинішня система укриттів значною мірою бере початок у 1950–1960-х роках, коли світ жив в умовах ядерної гонки. Тоді будували справжні бомбосховища з масивними дверима, а для решти людей звичайні підвали пристосовували під протирадіаційні укриття, фактично перекриваючи вентиляцію мішками з піском.
За його словами, такі підвали мали захищати від ядерного попелу, але не рятували від ударної хвилі та уламків. Після здобуття незалежності Україна затвердила власні будівельні норми, однак документи 1997 року, за словами Распутного, значною мірою повторювали радянські правила 1985–1987 років, через що до 2022 року система виявилася не готовою до сучасних загроз.
Після початку великої війни норми змінили. Головний архітектор проєктів і керівник майстерні в компанії Archimatika Олександр Столовий каже, що раніше забудовники могли обмежуватися формальністю, а тепер укриття в новобудові має бути повноцінною автономною інженерною спорудою. Воно зобов’язане працювати без міських мереж 48 годин і мати генератори, опалення, санвузли, запас води та обладнані спальні місця.
За його словами, сучасне укриття в паркінгу фактично є міцною капсулою всередині конструкції будинку. Для неї використовують товстіший шар бетону та щільнішу арматуру, але через це стіни екранують мобільний зв’язок, тому всередині доводиться встановлювати Wi-Fi-роутери.
Крім того, у нових житлових комплексах з’являються мама́ди — індивідуальні кімнати безпеки всередині квартир. Ця ізраїльська модель, розроблена у 1990-х роках, стала обов’язковим стандартом захисту цивільного населення від ракетних атак. Распутний пояснює, що такий мамад — це монолітна залізобетонна капсула з вибухостійкими дверима та сталевими ставнями, яку мешканці можуть використовувати як спальню, кабінет або дитячу.
На думку експерта, саме такі рішення краще розподіляють людей по будинку й не перетворюють підвал чи паркінг на одну велику ціль. Навіть за прямого влучання монолітна конструкція мамада здатна витримати удар і врятувати родину, тоді як решта будинку може бути зруйнована.
